Левицький Модест Пилипович

Матеріал з WikiBoyarka
Перейти до: навігація, пошук
Левицький Модест Пилипович

Левицький Модест Пилипович (1866 – 1932 рр.) - громадський і політичний діяч, письменник, публіцист, педагог, композитор, дипломат, лікар Будаївської лікарні кінця ХІХ ст.

Ранні роки

Народився 25 липня 1866р. в селі Вихилівка Хмельницької області. Його батько, Пилип Якович, намагався дати дітям добре виховання й освіту. Тож усі його діти пішли у світ обізнані в літературі, музиці, добре володіли французькою, німецькою та польською мовами. Вже під час навчання у Кам'янець-Подільській гімназії він виступав як перекладач та письменник. У 1884р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Після цього у 1893р. отримав диплом лікаря.

Лікарська справа

Лікарську практику почав на Волині, в Ковелі. Там він познайомився там з родиною Косачів, на довгі роки став другом сім'ї й приватним лікарем Лесі Українки. У 1895 році брав участь у боротьбі з холерою в Ковельському повіті. Пізніше Левицький залишив Волинь і переїхав на Поділля. 1899 року Левицькі переїздять до села Будаївки (нині м. Боярка) на вакантне місце лікаря у лікарні. З 1899 по 1904 рік Модест Пилипович працював головним лікарем Будаївської лікарні. Саме за часів його роботи у Будаївці було побудовано комплекс будівель багатопрофільної лікарні по вулиці Васильківській 34, який зберігся і до нині. Зараз там розташовано протитуберкульозне відділення Центральної районної лікарні. 1901р. він отримав місце директора Київської фельдшерської школи на Лук'янівці і за сумісництвом - посаду завідувача Лук'янівським притулком для дітей-сиріт. Його плідній праці на заваді стала... українська мова. За скорочення програми з російської літератури, дозвіл викладати і відповідати на уроках рідною мовою його незабаром звільнили з посади директора фельдшерської школи та позбавили займатись лікарською практикою у великих містах. Незабаром Модест Пилипович переїхав до Радзивилова (1907 -1912рр.), де влаштувався на посаду залізничного лікаря. Привілей залізничного працівника — безкоштовний проїзд — дозволяв йому часто бувати в Києві, в Будаївці, зустрічатися з багатьма письменниками, громадськими діячами, старими знайомими і друзями.

Творчість М. Левицького

Перша літературна праця – стаття «Про сільську медицину у незалежних губерніях» була надрукована у 1896р. в одному з російських журналів. Власним коштом він видавав просвітницько-популярні брошури. Неабиякою популярністю серед широкого загалу користувався його «Лікарський порадник», в якому наводились головні ознаки різних хвороб та найелементарніші методи їх лікування і профілактики, та інші книжечки українською мовою на медичні теми. Клімат і умови життя в Будаївці сприяли поліпшенню здоров’я дружини Зінаїди Левицької. До Києва було недалеко, тож Левицькі спілкуються зі старими знайомими — Косачами, Старицькими, заводять нові знайомства, відвідують осередок творчої інтелігенції. Спілкування та дружба з С. Єфремовим, Ф. Матушевським, Б. Грінченком, М. Лисенком та іншими членами старої української громади відкриває нові теми для творчості і нові форми для реалізації таланту. Модест Пилипович друкує власні твори в "Літературно-науковому віснику", "Світлі", "Новій громаді", "Киевской старине". Він пише і видає популярні книжечки з мовознавства: «Українська граматика», «Рідна мова», «Круті слова», «Язык, наречие или говор?» «Паки і паки». Писати українською мовою та ще й на подібні теми в ті часи значило заявити про свою громадянську позицію, наражаючи себе тим самим на небезпеку, тому не дивно, що поліція встановила нагляд за лікарем – письменником - просвітителем. Придбане піаніно для потреб дружини Зінаїди та сина Віктора відкриває ще одну грань таланту М. Левицького як виконавця музики. У 1901 році на сторінках журналу «Киевская старина» з'явилося перше оповідання М.Левицького «За Коліївщини». Це поклало початок друкуванню його творів під псевдонімами Виборний, Макогоненко, Модест Пилипович та іншими. З допомогою Косачів письменник налагоджує контакти зі «Старою громадою», опікується поширенням українського друкованого слова, діяльністю «Просвіти» та її бібліотеки. Модеста Пилиповича обрано дійсним членом Київського літературно-артистичного товариства. Громадські інтереси та політичні наміри спонукають Левицького разом з С. Єфремовим та Ф. Матушевським створити в 1903 році Радикальну партію і діяти. В липні 1904 р. Модеста Левицького разом з Миколою Лисенком та Лесею Українкою обирають дійсним членом "Літературно-артистического общества". У цей час випустив свою першу книжку “Оповідання” (1907). Модест Пилипович сприяв пересиланню українських патріотичних книжок зі Львова через кордон у Київ, де на такі видання існувала заборона. У 1912р. перед першою світовою війною його переводять, як політично неблагонадійного, до Білої Церкви, бо порушив заборону Столипіна по вшануванню 50-тих роковин з дня смерті Т.Шевченка та нелегально розповсюджував заборонені видання українських книжок. Він був активним учасником життя місцевої громади. В березні 1917 р. в Білій Церкві Левицький очолив місцеву «Просвіту». Був ініціатором створення спілки «Просвіт» Васильківського повіту. У вересні 1917 року на першому Всеукраїнському з’їзді «Просвіт» обраний до центрального бюро товариств «Просвіта» від Київської губернії. Цей період був найбільш плідним і цінним у літературній біографії Модеста Левицького: понад 20 оповідань, багато з яких підказані його лікарською практикою. Його перу належить два драматичних твори, комедії. Вільно володіючи французькою, німецькою, польською, російською, латинською, грецькою мовами, їдишем, він здійснив і опублікував переклади творів зарубіжної літератури. Було створено все те основне, з чим він увійшов в історію українського письменства.

Діяльність у роки української державності

У роки української державності Левицький займався лікарською і культурно-освітньою справою в Києві, працював урядовцем в апараті Міністерства шляхів УНР на посаді директора культурно-освітнього департаменту, здійснював українізацію в навчальних закладах, був головним санітарним лікарем залізниць України. У січні 1919 року його призначають радником українського посольства у Греції. Разом з головою місії Ф.П. Матушевським доклав чимало зусиль для становлення української дипломатії та міжнародного визнання уряду УНР. Після смерті Матушевського у жовтні 1919 році очолює Надзвичайну дипломатичну місію у Греції. З 1921 року Левицький жив у Австрії, потім у Польщі, де був міністром здоров`я закордонного уряду УНР та керував туберкульозним санаторієм для вояків Армії УНР. З 1922 до 1927 року працював у Подєбрадах (Чехія) викладачем Української Господарської Академії, одночасно був директором і викладачем української гімназії. Дбав про розвиток української мови, кількаразово перевидавалася його "Граматика для самонавчання". У 56 років Модест Пилипович навчився грати на бандурі в школі, яку створив у Празі відомий бандурист Василь Ємець. Неодноразово він збирався повернутися в Україну, жив цією надією. Втім, майже десять років промайнули на чужині.

Останні роки на Батьківщині

Поховавши дружину в Греції та повернувшись на батьківщину у серпні 1927 році Модест Пилипович оселився разом із сім’єю сина на Волині, у м. Луцьку, де у місцевій гімназії викладав українську мову і літературу та займався громадсько-культурною і просвітницькою роботою. Належав до членів Товариства імені Петра Могили. Був не тільки добрим музикою, а й композитором, про що свідчать Леся Українка та його учні - волиняни. Був ініціатором музею народної творчості при гімназії, організатором оркестру бандуристів, навчав дітей грі на бандурі.

І. Левчанівська, колишня гімназистка, згадує про свого вчителя: „Модест Пилипович Левицький був душею гімназії, або її „добрим духом”. Тихий, спокійний, він на педрадах гаряче заступався за учнів, як гімназійний лікар не лише дуже уважно, дбайливо лікував учнів, але часто на свої гроші купував їм ліки. Був ініціатором музею при гімназії, організатором оркестру бандуристів і т.п. Всі любили „дідуся”: і учні, і їхні батьки, і вчителі. Викладав він українську мову у молодших класах...”.

Крім української мови, Модест Пилипович читав етику в гімназії і „Просвіті”, активним членом якої став. Часто розповідав гімназистам про Лесю Українку, яку знав особисто і пам’ятав, читав її твори, підбирав на бандурі мелодії до її поезій. Організував музей народної творчості і народного мистецтва, а першими експонатами цього музею була колекція писанок. „Було це так, — згадує онук Модеста Пилиповича Василь Левицький. — Перед Пасхою Дідусь дав завдання привезти зі своїх сіл писанки, а сам замовив великий стіл, поділений на секції з написами сіл. У кожному відділенні помістили писанки того чи іншого села. Так у гімназії на початку 1928 року започатковано було музей народного мистецтва.” Навчав дітей грі на бандурі. Просто, по-людськи, любив дітей, маленьких називав „мікробами”, був для них добрим „дідусем”. На добровільних засадах Левицький продовжував займатись медичною практикою. Лікуючи малозабезпечених учнів, часто витрачав власні кошти, даючи ліки тим, хто не в змозі був їх придбати. У турботах про виховання підростаючого покоління минули останні роки його життя. Земляки називали його «батьком Волині». 16 червня 1932 року на 66-ому році життя зупинилося серце цієї благородної людини, патріота України, який все своє життя словом і ділом боровся за незалежну, соборну Українську державу.

Посилання